Ми можемо зупинити епідемію СНІДу до 2030 року, проте для цього необхідні зміни

01 груд. 2017

 Однією з ініціатив ПРООН було проведення аналізу надання послуг, що враховують гендерну специфіку для ВІЛ-позитивних жінок, а також створення центрів реагування на кризові ситуації. Це координаційні пункти для жінок та дівчат, які живуть з ВІЛ або інфіковані ВІЛ у Донецькій і Луганській областях.

Інтерв’ю з Наталею Лук’яновою, спеціалістом з контролю ВІЛ-інфекції та політики охорони здоров’я, ПРООН в Україні

Починаючи з 1988 року, 1 грудня відзначається Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Цьогоріч цей міжнародний день присвячений темі права на здоров’я. У цьому інтерв’ю експерт ПРООН, яка займається питаннями контролю ВІЛ-інфекції та політики охорони здоров’я, розповість про особливі виклики, що постають перед Україною у боротьбі зі СНІДом.

У Всесвітній день боротьби зі СНІДом Програма розвитку ООН та інші учасники, залучені у сферу охорони здоров’я, звертають увагу на те, що 15,8 млн людей у світі досі не мають доступу до лікування. Яка ж ситуація з епідемією ВІЛ в Україні, і чи всі хворі мають доступ до лікування?

В Україні і надалі зберігається високий рівень епідемії ВІЛ серед основних груп населення з підвищеним ризиком інфікування. Серед них ті, хто вживають наркотики, працівники секс-індустрії, чоловіки, що мають статеві контакти з чоловіками, трансгендерні люди та ув’язнені. На сьогодні кількість зареєстрованих випадків інфікування ВІЛ зростає у більшості областей. Станом на 1 листопада цього року в Україні було зареєстровано 312 091 випадків інфікування ВІЛ, і лише 139 394 хворих знаходяться під медичним наглядом. А з усіх людей, що живуть з ВІЛ і дійсно знаходяться під медичним наглядом, лише 60% отримують антиретровірусну терапію (АРТ) – водночас, за оцінками, необхідно, щоб її отримували 93%. За даними Центру громадського здоров’я МОЗ України, ще 6000 людей, що живуть з ВІЛ, потребують антиретровірусної терапії, але проте не мають доступу до неї.

Чи є якісь відмінності у ситуації в районах, що постраждали від конфлікту на східній Україні?

У Донецькій та Луганській області традиційно високий рівень розповсюдження ВІЛ-інфекції та туберкульозу. У 2014 р. внаслідок збройного конфлікту цим областям було завдано шкоди – йдеться про населення чисельністю близько 5,2 млн людей. Після цього ми перестали отримувати дані про епідемію ВІЛ-інфекції у непідконтрольних Уряду районах Донецької та Луганської областей. Отож, офіційна статистика щодо випадків інфікування ВІЛ у цих областях демонструє зниження таких випадків більш ніж на половину у порівнянні з попередніми даними.

Проте дані оперативної оцінки, зібрані організаціями, що надають послуги, пов’язані з профілактикою та лікуванням ВІЛ, свідчать про поширення ризикованої поведінки, що може призвести до інфікування. Передусім, це стосується територій, що знаходяться поблизу лінії розмежування, центрів для тимчасового розміщення внутрішньо переміщених осіб, де ми можемо спостерігати брак структур, які б забезпечували профілактичні заходи, та зростання споживання наркотиків (зокрема ін’єкційних).

Ми також маємо враховувати той факт, що у результаті конфлікту по всій території України була переміщена велика кількість людей. Отож, контроль за ВІЛ, туберкульозом та туберкульозом з множинною лікарською стійкістю в Україні і сусідніх країнах буде залежати не лише від забезпечення відповідними медпрепаратами та надання медичних послуг у зоні конфлікту, але також від забезпечення доступу до лікування у нових місцях проживання для ВПО та біженців з підвищеним рівнем ризику захворювання.

Чи можна говорити про певні гендерні відмінності? Чи шкода, якої зазнають жінки, відрізняється від тієї, з якою стикаються чоловіки?

Так. У 2015 році ми провели дослідження «Оцінка порушення прав внутрішньо переміщених осіб, які живуть із ВІЛ». Воно показало, що серед ВПО переважають жінки, і вони більш незахищені перед порушеннями прав (по причині захворювання на ВІЛ чи інші хвороби, що передаються статевим шляхом) і від насилля, а також потребують спеціальної правової допомоги та послуг у приймаючих громадах.

Це пояснює, чому від початку конфлікту ПРООН у рамках програми гуманітарного реагування на епідемію ВІЛ на сході України надає особливу підтримку ВІЛ-позитивним  жінкам і жінкам із груп ризику та з вразливих категорій, які потерпають від військового конфлікту, зокрема внутрішньо переміщеним особам. Ми приділяємо особливу увагу районам з найбільшою чисельністю зареєстрованих ВПО, що живуть з ВІЛ, акцентуючи на необхідності захисту найбільш вразливих жінок та дівчат, які можуть стати мішенню гендерно обумовленого насильства.

Що конкретно робиться у цих районах?

Однією з ініціатив ПРООН було проведення аналізу надання послуг, що враховують гендерну специфіку для ВІЛ-позитивних жінок, а також створення центрів реагування на кризові ситуації. Це координаційні пункти для жінок та дівчат, які живуть з ВІЛ або інфіковані ВІЛ у Донецькій і Луганській областях.

За три місяці 56 жінок, що ризикують заразитися ВІЛ або живуть з ВІЛ, отримали правову і соціальну допомогу в координаційних пунктах ПРООН у Краматорську та Лисичанську. У більшості випадків порушення їхніх прав було спричинене насиллям та/або сексуальними домаганнями. Враховуючи це, ми мобілізували ресурси місцевих організацій, аби привернути більшу увагу до необхідності вирішення проблеми гендерно обумовленого насилля та ВІЛ / СНІДу в регіоні.

Для того, щоб підтримати ініціативи на місцевому рівні та мотивувати жінок та дівчат, які стали жертвами сексуального насилля, звертатися за допомогою і проходити тест на ВІЛ, ми також запустили інформаційно-просвітницьку кампанію "Знати = бути захищеною", орієнтовану на основні групи населення.

Порядок денний у сфері сталого розвитку на період до 2030 року, відображений у Цілях сталого розвитку, є дуже амбіційним у частині, що стосується подолання СНІДу, ставлячи за мету покінчити з епідемією до 2030 року. Чи можливо досягти цієї цілі в Україні?

Україна дійсно долучилася до ініціативи ЮНЕЙДС «Fast Track» для того, щоб покласти край епідемії СНІДу до 2030 року. Проте досягнення цієї мети до 2030 р. навряд чи буде реалістичним, якщо у найближчі роки не буде досягнуто суттєвого прогресу.

Хотілось би підкреслити найсерйозніші прогалини: профілактичні програми для основних верств населення наразі охоплюють 62% людей, що живуть з ВІЛ, 46% тих, хто працює у сфері секс-індустрії і лише 21% чоловіків, що мають статеві стосунки з чоловіками. З 2012 року ми так і не побачили жодного зростання рівня охоплення цими програмами працівників секс-індустрії і чоловіків, що мають статеві стосунки з чоловіками.

 

На теперішній час охоплення категорій населення із груп ризику профілактичними програмами виявляється недостатнім, відповідно до стратегії Fast Track. Її необхідно переглянути, а Уряд має взяти відповідальність за запровадження профілактичних програм для населення із груп високого ризику.

Але до 2030 року все ще залишається 10 років, впродовж яких Україна за підтримки міжнародних організацій може працювати над тим, щоб зупинити епідемію. Цієї мети можна досягнути, якщо усі національні організації, що займаються цією проблематикою, знайдуть найбільш ефективний спосіб зменшити кількість нових випадків інфікування ВІЛ і забезпечити дотримання усіх прав ВІЛ-позитивних людей на охорону здоров’я та лікування. Також необхідно, щоб змінилося ставлення до небезпечної сексуальної поведінки та вживання наркотиків – українці мають бути більш обізнаними про цю проблему та краще управляти власними ризиками, при цьому звільняючись від упередженості щодо людей, що живуть з ВІЛ.

 

ПРООН У світі

Ви знаходитесь на ПРООН Україна 
Перейти на ПРООН у світі

А

Азербайджан Албанія Алжир Ангола Аргентина Афганістан

Б

Бангладеш Барбадос Бахрейн Беліз Бенін Білорусь Болівія Боснія і Герцоговина Ботсвана Бразилія Буркіна-Фасо Бурунді Бутан

В

В'єтнам Венесуела Вірменія

Г

Габон Гаїті Гамбія Гана Гаяна Гватемала Гвінея Гвінея-Бісау Гондурас Грузія

Д

Демократична Республіка Конго Джибуті Домініканська Республіка

Е

Еквадор Екваторіальна Гвінея Ерітрея Ефіопія

Є

Єгипет Ємен

З

Замбія Зімбабве

І

Індія Індонезія

Й

Йорданія

К

Кабо-Верде Казахстан Камбоджа Камерун Кенія Киргизстан Китай Кіпр Колумбія Коморські острови Корейська Народно-Демократична Республіка Косово Коста-Ріка Кот-д'Івуар Куба Кувейт

Л

Лаоська Народно-Демократична Республіка Лесото Ліберія Ліван Лівія

М

М'янма Маврикій та Сейшельські острови Мавританія Мадагаскар Македонія Малаві Малайзія Малі Мальдіви Марокко Мексика Мозамбік Молдова Монголія

Н

Намібія Непал Нігер Нігерія Нікарагуа

О

Об'єднані Арабські Емірати

П

Пакистан Панама Папуа-Нова Гвінея Парагвай Перу Південна Африка Південний Судан Програма допомоги палестинському народу

Р

Республіка Ірак Республіка Конго Російська Федерація Руанда

С

С'єрра-Леоне Сальвадор Самоа (офіс покриває кілька країн) Сан-Томе і Принсіпі Саудівська Аравія Свазіленд Сенегал Сербія Сирія Сомалі Судан Сурінам

Т

Таджикістан Тайланд Танзанія Тимор-Лешті Тихоокеанський регіон Того Тринідад і Тобаго Туніс Туреччина Туркменістан

У

Уганда Узбекистан Україна Уругвай

Ф

Філіппіни

Х

Хорватія

Ц

Центральноафриканська Республіка

Ч

Чад Чилі Чорногорія

Ш

Шрі-Ланка

Я

Ямайка