Фото: Ксенія Кравцова, Владислав Нечипоренко

 

  • У 2005 році було прийнято Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».
  • Громадські організації можуть отримати державне фінансування на проєкти, спрямовані на соціальний захист бездомних осіб і безпритульних дітей.
  • На кінець 2018 року Центр обліку бездомних осіб зареєстрував у Києві 1 628 таких осіб.
  • У жовтні 2019 року Київська рада підготувала проєкт нових правил користування метрополітеном: тепер у транспорт не пускатимуть жебраків і громадян у брудному одязі.

«Ми не використовуємо слово “волонтерство”, бо воно стосується переважно чогось тимчасового. Наприклад, ти бачиш людину, яка лежить на вулиці без ознак життя, розумієш, що треба зупинитися і щось зробити, але ж “сьогодні не вівторок, я допомагаю по вівторках”. Волонтерство відбувається від і до. Наша ж ідея — дружити з безхатьками, зробити людяний погляд на світ своїм стилем життя», — Оля Макар.

Оля Макар — учасниця руху «Молодь за Мир», Спільноти святого Еґідія. Викладачка італійської мови.

Мені було 18 років, я навчалася у Києво-Могилянській академії. Одного дня однокурсниця запропонувала піти ввечері роздавати їжу безхатькам. Я сама не розумію, чому погодилася.

Першим безхатьком, з яким я познайомилася, був В’ячеслав Іванович. Я запитала, як у нього справи, а він такий: «А ви читали Ніцше?» Виявилося, що він усе життя працював орнітологом, їздив в експедиції, працював в академії наук. Вийшовши на пенсію, В’ячеслав розлучився з дружиною, вона виписала чоловіка з квартири, поки той був у експедиції. Він опинився на вулиці, потім його побили підлітки, і він майже повністю втратив зір.

Влад із дружиною продали квартиру, щоб були гроші на лікування жінки від раку. Вони оселилися у квартирі її батьків, але лікування не допомогло, вона померла. І батьки сказали Владу іти. Він жив у друзів, потім винаймав житло, працював, якийсь час жив на Трухановому острові у наметі. Почав хворіти, втратив працездатність.

Я знаю, якщо не прийду роздавати їжу, то конкретні люди будуть запитувати саме про мене. Вони приходять не просто, щоб отримати бутерброд, але і за спілкуванням, завжди цікавляться, як наші справи.

Якось біля університету я побачила Діму, але посоромилася вітатися з бездомним, адже я була з одногрупниками, просто проігнорувала хлопця. Через тиждень я прийшла роздавати їжу і дізналася, що він помер. Мені просто сказали: «Він був не в той час і не в тому місці». Цей випадок мене змінив.

На вулиці довго не живуть. Якщо в людини немає документів, її вважають неопізнаною, раз на тиждень комунальні служби ховають таких людей у безіменних могилах на київському кладовищі. Якщо ми дізнаємося, що хтось з наших знайомих помер, влаштовуємо панахиди. Безхатьки самі просять нас, якщо з ними щось станеться, поховати їх і провести службу.   

Часто люди, які живуть на вулиці, страждають на психічні розлади, часто вони розповідають історії, в які важко повірити. У мене є один знайомий, схожий на лісовика, його всі називають Саша Лісовик. Він завжди розповідає фантастичні історії: про пригоди у пустелі, гру в театрі, власні збірки віршів. Я не вірила, поки не побачила фотоальбом — виявилося, що все це правда. А тоді він запросив мене на свій день народження, де, як він казав, буде сто його друзів, узимку, в лісі. Сказав: дорогою на Бровари виходь на зупинці біля птахофабрики і йди за маркуванням на соснах. Ми з друзями пішли, думали, просто прогуляємося лісом. Але там були і маркування, і сотня гостей, які раніше ходили з ним у турпоходи, а тепер приїхали святкувати 80-річчя Саші Лісовика.

Взимку головна проблема — це ніч. Деякі люди ночами ходять по вулиці, щоб не замерзнути. А вдень — гріються в метро або електричках, їздять просто туди-сюди по області.

Кожної зими на сайті КМДА з’являється інформація про пункти обігріву у ЖЕДах, лікарнях та соціальних центрах. Як це має працювати: у нічну зміну там лишається охоронець чи хтось із працівників сидіти з бездомними. Звичайно, люди не у захваті, що їх змушують це робити у свій вільний час, їм за це не доплачують. Часто ці приміщення — просто коридори, де можуть посидіти максимум п’ятеро людей. Ми щороку перевіряємо ці локації і робимо звіти й статті про те, що вони не працюють..

Також у Києві є кілька нічліжок, організацій, які надають чистий одяг, їжу, юридичну допомогу, анонімну медичну допомогу. Ми збираємо інформацію про них на сайті homelesshelp.me, а також роздаємо друковані брошури безхатькам.  

Я проти створення гетто для безхатьків. Час від часу чую ідею про величезне поселення десь під Броварами — це ніколи не спрацює. Немає сенсу створювати великі центри, має сенс — невеличкі, але в різних місцях.

У нашої організації є одна зйомна квартира, її оплачує один друг організації. У 2013 році ми поселили в цю квартиру 60-річну Олександру, яка жила на вулиці з 2002 року.

Коли ми спілкувалися на вулиці, Олександра здавалася абсолютно нормальною, вона не мала проблем з алкоголем, орієнтувалася в політичних та історичних подіях, логічно висловлювала свої думки. Але після поселення в квартиру ми помітили серйозні проблеми. Вона не могла спати, почала чути голоси, життя в квартирі стало для неї нестерпним. А потім почався Майдан, і Олександра сказала, що не хоче більше тут жити, їй треба йти рятувати країну. Ми поселили в квартиру двох жінок, одній з них це допомогло кинути пити. З Олександрою спілкуємося й далі, щовівторка вона приходить на наше місце біля вокзалу взяти їжу, а головне — поговорити. 

Безхатьки живуть із постійним відчуттям небезпеки. В їхньому світі — всі проти всіх і всі проти них. І коли їм пропонують допомогу, а особливо житло — це досить складно прийняти. За їхніми мірками, це величезні гроші. Їм складно повірити, що від них не хотітимуть нічого натомість.

На вулиці ти увесь час зайнятий виживанням. Потрібно їхати в один кінець міста по чистий одяг, в інший — по бутерброд, потім ще кудись помитися і переночувати. Немає часу замислюватися над глобальними питаннями. А коли раптом тобі не треба це все робити, коли є житло, душ, їжа, тоді дуже відчувається якась порожнеча. Я думаю, людям часто страшно зупинитися і подивитися на своє життя.

Був такий знаменитий текст у соцмережах –  «Чому спить дитина» (автор тексту пише, що жінки використовують малюків для жебракування і, як заспокійливе, наливають їм алкоголь — ред). Я знаю чимало ромських малюків, які справді пережили те, що описано в цій статті. Вони отримують мало вітамінів, живуть у жахливих умовах і настільки знесилені, що справді не плачуть. Таку ж ситуацію я бачила в Африці під час поїздки у Мозамбік. Там дівчатка приходять у школу з маленькими немовлятами, наче з ляльками, вони ніколи не плачуть, у них немає на це сил.

Кілька років тому в українських ЗМІ вийшла стаття про так звану «мафію жебраків» на Майдані. Ми знаємо всіх бездомних на Майдані, бо роздаємо там їжу майже 20 років. І в тій статті не було ані слова правди. Коли ми подзвонили до авторки матеріалу і запитали, де вона брала інформацію, з ким спілкувалася, та відповіла: «Так це ж усі знають». Виявилося, що журналістка ні з ким навіть не говорила, а просто вигадала статтю.   

Усі дуже люблять дітей-сиріт, їздити в інтернати — свята справа. А що далі? Ми постійно зустрічаємо на вокзалі 20-річних випускників з інтернату, які не знають, що робити зі своїм життям. Ще рік тому їх усі любили і дарували подарунки на Різдво, а сьогодні їх ненавидять і називають «покидьками суспільства» .

Бездомним ніде не раді. Якщо вони йдуть у лікарню самі або з нами — це абсолютно дві різні ситуації, ставлення дуже різне. У першому випадку їх можуть навіть не прийняти, в другому — допоможуть.

Звичайно, краще замість грошей купити людині їжу, спитати, як справи, і чим можна допомогти. Але коли на це немає часу, я даю милостиню, хоча б кілька гривень. З мого боку це радше жест підтримки, уваги. Я роблю це, зокрема, і для себе, щоб не ставати надто байдужою і черствою, не дозволяю собі ігнорувати чужу біду.

 

Ми часто зустрічаємо чоловіків, які приїхали в Київ заробити грошей, але втратили роботу, і їм соромно сказати, що приїдуть ні з чим. Тому передусім я намагаюся зрозуміти, яка в людини сімейна ситуація. Був такий випадок: чоловік посварився з сім’єю і вирішив, що хоче спочатку заробити грошей, а тоді поїде додому миритися. Ми кажемо, чому б вам не поїхати завтра? Він був у шоці від цієї ідеї, але ми його підтримали і вмовили подзвонити своїй сестрі. Вона дуже за нього переживала, була щаслива, що брат знайшовся, і наступного дня приїхала в Київ його забрати. А він був певен, що сестра не захоче з ним говорити.

 

Інколи людям просто потрібен трамплін, можливість відштовхнутися: відновити документи, випрати одяг, поселитися в хостелі на місяць — а далі вони впораються самі. Нещодавно зустріла чоловіка, який перестав до нас ходити по їжу кілька місяців тому. Він весь такий чепурний, каже: «Олю, я кинув пити, знайшов роботу, знімаю житло, в мене все добре, чао-какао».

У День прав людини 9 грудня 2019 року ПРООН презентувала фотовиставку «СвійСередСвоїх» у Києві. Вона розповідає історії десяти українців, які прийняли виклик із захисту прав людини. «СвійСередСвоїх» – спільна ініціатива Real Stories Production та проєкту «Права людини для України», який впроваджується Програмою розвитку ООН в Україні (ПРООН) та фінансується Міністерством закордонних справ Данії.

 

Icon of SDG 16

ПРООН У світі

Ви знаходитесь на ПРООН Україна 
Перейти на ПРООН у світі

А

Азербайджан Албанія Алжир Ангола Аргентина Афганістан

Б

Бангладеш Барбадос Бахрейн Беліз Бенін Білорусь Болівія Боснія і Герцоговина Ботсвана Бразилія Буркіна-Фасо Бурунді Бутан

В

В'єтнам Венесуела Вірменія

Г

Габон Гаїті Гамбія Гана Гаяна Гватемала Гвінея Гвінея-Бісау Гондурас Грузія

Д

Демократична Республіка Конго Джибуті Домініканська Республіка

Е

Еквадор Екваторіальна Гвінея Ерітрея Есватіні Ефіопія

Є

Єгипет Ємен

З

Замбія Зімбабве

І

Індія Індонезія

Й

Йорданія

К

Кабо-Верде Казахстан Камбоджа Камерун Кенія Киргизстан Китай Кіпр Колумбія Коморські острови Корейська Народно-Демократична Республіка Косово Коста-Ріка Кот-д'Івуар Куба Кувейт

Л

Лаоська Народно-Демократична Республіка Лесото Ліберія Ліван Лівія

М

М'янма Маврикій та Сейшельські острови Мавританія Мадагаскар Малаві Малайзія Малі Мальдіви Марокко Мексика Мозамбік Молдова Монголія

Н

Намібія Непал Нігер Нігерія Нікарагуа

П

Пакистан Панама Папуа-Нова Гвінея Парагвай Перу Південна Африка Південний Судан Північна Македонія Програма допомоги палестинському народу

Р

Республіка Ірак Республіка Конго Руанда

С

С'єрра-Леоне Сальвадор Самоа (офіс покриває кілька країн) Сан-Томе і Принсіпі Саудівська Аравія Сенегал Сербія Сирія Сомалі Судан Сурінам

Т

Таджикістан Тайланд Танзанія Тимор-Лешті Тихоокеанський регіон Того Тринідад і Тобаго Туніс Туреччина Туркменістан

У

Уганда Узбекистан Україна Уругвай

Ф

Філіппіни

Ц

Центральноафриканська Республіка

Ч

Чад Чилі Чорногорія

Ш

Шрі-Ланка

Я

Ямайка